Що подивитися в Латвії

До Латвії я їхав, маючи в голові "необхідний мінімум" відомостей про країну. Точніше, я так вважав. Запрошення від Ризького бюро з розвитку туризму, короткий приємний переліт на крилах "літака"... І прикре відчуття самого себе в полоні стереотипів! По-перше, латиші - ніяка не "німчура", а дуже навіть близький нам народ, що утворився на базі середньовічних балто-слов'янських племен. Принаймні вважають вони майже по-нашому. По-друге, російську тут розуміють усі. З одного боку - ти в Об'єднаній Європі та Шенгенській зоні, а з іншого - чи не половину міського населення становлять східні слов'яни. По-третє, архітектурне середовище при цьому говорить тобі новою мовою, вулиці ведуть у незвичну старовину. По-четверте, країна виявилася не так урбанізованою, як розкішно-зеленою - наче Полісся, тільки причесані, з хорошими дорогами та "іграшковими" хуторами. У всій Латвії населення менше, ніж у нашому Києві. Нескінченні бори, гаї та діброви стають оксамитовим тлом, на якому виділяються коштовності міст.
Серед прикрас найбільшою є, звісно, Рига. Тепер уже не збагнути, чи то я приколов собі на серце цю вишукану брошку, чи то вона - мене ...

Взяття ризьких висот

Оселився я в серці міста, у звичайному, але дуже комфортному сіті-готелі з трохи дивною лицарською назвою "Avalon" **** .
З вікна номера видно Центральний ринок з величезними склепіннями, які колись слугували ангарами для дирижаблів. А через коридор ліворуч .З кафе-тераси на шостому поверсі відкривається абсолютно казкова картина! Здається, по помаранчевих черепицях можна, як Малюкові з Карлсоном, дострибнути до позеленілої дзвіниці собору святого Петра. Внизу в'ється каньйоном вуличка з мансардами, балкончиками, вивісками і ліхтарями на середньовічний манер. Ну, спасибі, сучасний "Авалон" ...

Поруч - набережна Даугави. Річка нагадує блискучу стрічку поруч із коштовностями Старої Риги. А місто з висоти схоже на дивний каптан із двома різними підлогами: одна старосвітська, парадна, а інша - скромна й сучасна. Їх з'єднують між собою застібки мостів - вантового (геть Московський міст у Києві!), Залізничного та Кам'яного. Далі на захід простяглася курортна Юрмала, до якої всього півгодини електричкою.

"За спиною" моєї обителі розкинулися старожитності ЮНЕСКО - Стара Рига, або місцевою - Вецріга. Вона має три головні домінанти - загострені собори. На верхівці кожного сидить по золотому півнику. Усі три побудовані німецькими лицарськими орденами як католицькі, а під час Реформації стали лютеранськими.
Взагалі Рига заснована на початку XII століття німецькими лицарями, тому мої нордичні асоціації з нею не безпідставні. Назва міста пов'язана з річечкою Рідзене. До приходу Лівонського ордену тут було поселення балтів. Мешканці намагалися відбити край, але десятиліттями й століттями чужі в латах чинили з Риги агресію проти них в ім'я Святої Церкви.

Головним собором вважають Домський. Назву його можна перекласти як "Соборний собор", тому часто храм іменують просто Ризьким. Побудували його ще 1211 року, але те, що постає перед нами, належить до XVI століття, а шпиль - ще на два століття новий. У соборі є унікальний величезний орган, тут проводять концерти та служби. А ще є музей, у якому серед іншого зберігаються старий баштовий годинник, флюгери та один із півнів, що вінчали шпиль у старі часи.

Святий Петро має найвищу в місті дзвіницю - 72 метри. Нинішній шпиль встановили на ньому 1973 року, бо старий у Другу світову війну був знищений - три десятиліття храм простояв "без шапки"... Тепер усередині дзвіниці ходить ліфт, а зверху обладнали популярний у Ризі оглядовий майданчик.
Собор святого Євкаба з гранованим мідним шпилем такий самий старий, але чомусь серед туристів менш популярний - може, через свій надто суворий вигляд.

Значно яскравішою домінантою можна вважати ошатний, збудований із червоної цегли, з безліччю скульптур, башточок, рельєфів та блискучих деталей Дім чорноголових. Колоритна назва має цікаве пояснення. З XV століття споруда належала гільдії неодружених купців із різних країн. Їхнім покровителем вважався святий Маврикій - темношкірий єгиптянин, тож на гербі гільдії зображувалася його голова. Звідси прізвисько братів-купців - чорноголові. Будинок повністю зруйнували під час Другої світової війни, і років шістдесят тут було просто рівне місце. Але до 800-річчя Риги, 2001 року, пам'ятник відновили за старовинними кресленнями, фотографіями та малюнками. Про доцільність новобудови досі точаться суперечки. Думаю, два десятиліття підуть йому на користь...

Особисто я щасливий від нього і зараз.

Попри свою "колючу" шпилястість місто виявилося дуже доброзичливим і затишним. Саме такими вуличками хочеться гуляти, задираючи голову і розкриваючи рота, саме тут доречно провести романтичний вікенд із коханим, саме в Ризі хочеться обнишпорити кожен куточок, знаючи, що скрізь будеш винагороджений маленькими і великими відкриттями. На противагу високій дзвіниці дуже милі підворіття, внутрішні дворики, кав'ярні-підвальчики та інші "нірки", що нагадують про хлібосольних толкінівських хоббітів.
До речі, щодо хлібосольності. Рига - справжній скарб для любителів смачно і незвично поїсти. Тутешні ресторани не знають меж і неможливих інгредієнтів. У цьому я переконався в ресторані з прозаїчною назвою "Burkans" - "Морква": замість прісного коренеплоду замовив креветочний суп на кефірі, ісландську пікшу (це така риба) та десерт із місцевих ягід. А після ситного обіду оглянув поруч середньовічний Ризький замок із резиденцією президента Андріса Берзіньша.

Що ще треба побачити в Ризі, то це місцевий архітектурний модерн, який тут називають югендстилем. Він теж став для мене великим сюрпризом. Якщо, скажімо, в німецьких і скандинавських містах югендстиль доволі лаконічний і строгий, то в Ризі - урочистий, феєричний, розкішний!
Чимало зразків югендстилю є в серці Старого міста, серед них - "Будинок із чорними котами". Дві тварючки, що вигнули спини на даху, мають досить зловісний вигляд. За міською легендою, ці підступні котяра змусили свого творця впасти з даху, а власника будинку втягнули у скандал. Господарем був купець, якого не прийняли до професійної гільдії. Він встановив на своєму будинку скульптури котів хвостами в бік незговірливої організації. Гільдійці так обурилися, що кішки мусили розвернутися і не ганьбити представників поважної торговельної справи...
Ходячи Старою Ригою, бачиш то скульптурних ведмедиків на балконі, то якусь "горгону" на фронтоні, то хлопця з книжкою в руках на самісінькій верхівці, то лицарів, то сов, то левів - і югендстильників, і цілком середньовічних.
Справжнє царство ризького модерну - вулиці Альберта й Елізабетес. Більшість тієї розкоші спроектував на початку ХХ століття Михайло Ейзенштейн. Його син Сергій, знаменитий кінорежисер, відгукувався про якість творіння не надто схвально - мовляв, забагато химер і декору. Що ж, можливо. Але ще побачиш стільки прикрас не в палацах, а на житлових вулицях міста?

____________________

ВЕРСИЯ НА РУССКОМ ЯЗЫКЕ

В Латвию я ехал, имея в голове «необходимый минимум» сведений о стране. Точнее, я так считал. Приглашение от Рижского бюро по развитию туризма, короткий приятный перелет на крыльях «самолета» ... И досадное ощущение самого себя в плену стереотипов! Во-первых, латыши - никакая не «немчура», а очень даже близкий нам народ, образовавшийся на базе средневековых балто-славянских племен. По крайней мере считают они почти по-нашему. Во-вторых, русский здесь понимают все. С одной стороны - ты в Объединенной Европе и Шенгенской зоне, а с другой - не половину городского населения составляют восточные славяне. В-третьих, архитектурную среду при этом говорит тебе новым языком, улицы ведут в необычную древность. В-четвертых, страна оказалась не так урбанизированной, как роскошно-зеленой - как Полесья, только причесанные, с хорошими дорогами и «игрушечными» хуторами. Во всей Латвии населения меньше, чем в нашем Киеве. Бесконечные боры, рощи и дубравы становятся бархатным фоном, на котором выделяются драгоценности городов.

Среди украшений наибольшей является, конечно, Рига. Теперь уже не понять, то ли я приколол себе на сердце это изысканное брошь, то она - меня ...

Взятие рижских высот

Поселился я в сердце города, в обычном, но очень комфортном сити-отеле с немного странной рыцарской названием «Avalon» **** .
Из окна номера видно Центральный рынок с огромными сводами, которые когда-то служили ангарами для дирижаблей. А через коридор налево .С кафе-терраску на шестом этаже открывается совершенно сказочная картина! Кажется, по оранжевых черепицу можно, как Малышу с Карлсоном, допрыгнуть до позеленевшей колокольни собора святого Петра. Внизу вьется каньоном улочка с мансардами, балкончиками, вывесками и фонарями на средневековый манер. Ну, спасибо, современный «Авалон» ...

Рядом - набережная Даугавы. Река напоминает блестящую ленту рядом с драгоценностями Старой Риги. А город с высоты похоже на странный кафтан с двумя разными полами: одна старосветская, парадная, а вторая - скромная и современна. Их соединяют между собой застежки мостов - вантовый (напрочь Московский мост в Киеве!), Железнодорожного и Каменного. Дальше на запад протянулась курортная Юрмала, которой всего полчаса на электричке.

«За спиной» моей обители раскинулись древности ЮНЕСКО - Старая Рига, или по местному - Вецрига. Она имеет три главные доминанты - остроконечными соборы. На верхушке каждого сидит по золотому петушку. Все три построены немецкими рыцарскими орденами как католические, а во время Реформации стали лютеранскими.

Вообще Рига основана в начале XII века немецкими рыцарями, поэтому мои нордические ассоциации с ней не беспочвенны. Название города связано с речушкой Ридзене. До прихода Ливонского ордена здесь было поселение балтов. Жители пытались отбить край, но десятилетиями и веками чужие в латах поступали с Риги агрессию против них во имя Святой Церкви.

Главным собором считают Домский. Название его можно перевести как «Соборный собор», поэтому часто храм именуют просто Рижским. Построили его еще 1211, но то, что предстает перед нами, относится к XVI веку, а шпиль - еще на два века новый. В соборе есть уникальный огромный орган, здесь проводят концерты и службы. А еще есть музей, в котором среди прочего хранятся старый башенные часы, флюгеры и один из петухов, венчали шпиль в старые времена.

Святой Петр имеет высочайшую в городе колокольню - 72 метра. Нынешний шпиль установили на нем 1973 года, потому что старый во Вторую мировую войну был уничтожен - три десятилетия храм простоял «без шапки» ... Теперь внутри колокольни ходит лифт, а сверху оборудовали популярный в Риге смотровая площадка.

Собор святого Евкаба с граненым медным шпилем такой же старый, но почему-то среди туристов менее популярен - может, из-за своего слишком строгий вид.

Значительно ярче доминантой можно считать нарядный, построен из красного кирпича, с множеством скульптур, башенок, рельефов и блестящих деталей Дом черноголовых. Колоритное название имеет интересное объяснение. С XV века сооружение принадлежала гильдии холостых купцов из разных стран. Их покровителем считался святой Маврикий - темнокожий египтянин, поэтому на гербе гильдии изображалась его голова. Отсюда прозвище братьев-купцов - черноголовые. Дом полностью разрушили во Вторую мировую войну, и лет шестьдесят здесь было просто ровное место. Но к 800-летию Риги, в 2001 году, памятник восстановили по старинным чертежам, фотографиями и рисунками. О целесообразности новостроя до сих пор идут споры. Думаю, два десятилетия пойдут ему на пользу ...

Лично я счастлив от него и сейчас.

Несмотря на свою «колючую» шпилястисть город оказался очень дружелюбным и уютным. Именно такими улочками хочется гулять, задирая голову и раскрывая рот, именно здесь уместно провести романтический уикенд с любимым, именно в Риге хочется обшарить каждый уголок, зная, что везде будешь вознагражден маленькими и большими открытиями. В противоположность высокой колокольни очень милые подворотни, внутренние дворики, кафе-подвальчике и другие «норки», напоминающие о хлебосольных толкинивських хоббитов.

Кстати, по хлибосольности. Рига - настоящий клад для любителей вкусно и необычно поесть. Здешние рестораны не знают границ и невозможных ингредиентов. В этом я убедился в ресторане с прозаичным названием «Burkans» - «Морковь»: вместо пресного корнеплода заказал креветочным суп на кефире, исландский пикшу (это такая рыба) и десерт из местных ягод. А после сытного обеда осмотрел рядом средневековый Рижский замок с резиденцией президента Андриса Берзиньша.

Что еще надо увидеть в Риге, то это местный архитектурный модерн, который здесь называют югендстилем. Он тоже стал для меня большим сюрпризом. Если, скажем, в немецких и скандинавских городах югендстиль довольно лаконичный и строгий, то в Риге - торжественный, феерический, роскошный!
Немало образцов Югендстиль есть в сердце Старого города, среди них - «Дом с черными котами». Две тварючкы, которые выгнули спины на крыше, имеют достаточно зловеще. За городской легенде, эти коварные котяра заставили своего создателя упасть с крыши, а владельца дома втянули в скандал. Хозяином был купец, которого не приняли в профессиональной гильдии. Он установил на своем доме скульптуры кошек хвостами в сторону несговорчивой организации. Гильдийци так возмутились, что кошки были развернуться и не позорить представителей уважаемой торговой дела ...
Ходя Старой Ригой, видишь то скульптурных мишек на балконе, то какую-то «горгону» на фронтоне то парня с книжкой в ​​руках на самой верхотуре, то рыцарей, то сов, то львов - и югендстильних, и вполне средневековых.
Настоящее царство рижского модерна - улицы Альберта и Элизабетес. Большинство той роскоши спроектировал в начале ХХ века Михаил Эйзенштейн. Его сын Сергей, знаменитый кинорежиссер, отзывался о отчество творения не очень одобрительно - мол, много химер и декора. Что ж, возможно. Но еще увидишь столько украшений не в дворцах, а на жилых улицах города?